ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ. 22 ЖОВТНЯ 39-ГО: ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО ЖИТТЯ

ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ. 22 ЖОВТНЯ 39-ГО: ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО ЖИТТЯ


Визвольний похід Червоної армії, про який ми вели мову в попередніх публікаціях, створив умови для визволення від соціального і національного гніту, радянізації влади, для об’єднання в єдиній Українській державі, соціалістичних перетворень.

Безумовно, це все відбувалося за безпосередньої участі комуністичних організацій. 1 жовтня 1939 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло фундаментальну постанову «Вопросы Западной Украины и Западной Белоруссии», пункт 10 якої гласив (цитую мовою оригіналу): «Приступить к созданию коммунистических организаций в Западной Украине и Западной Белоруссии, начав прием в кандидаты из числа передовых рабочих, оказавших помощь Красной армии в борьбе с враждебными элементами и проявивших себя в деле установления нового, революционного порядка, а также из числа передовых крестьян и интеллигенции.

Бывших членов Коммунистической партии Западной Украины и Коммунистической партии Западной Белоруссии принимать в ряды ВКП(б) не огульно, а в индивидуальном порядке после тщательной и неторопливой проверки».

Наступні пункти 11 та 12 цієї постанови передбачали (цитую мовою оригіналу): «Демобилизовать из рядов Красной армии, действующей на украинском и белорусских фронтах, в распоряжение Украинской партийной организации 1000 коммунистов и 500 комсомольцев… для использования на партийной, комсомольской и другой работе на территории Западной Украины…

Обязать ЦК КП(б) Украины мобилизовать для партийной и комсомольской работы в Западной Украине не менее 2000 коммунистов и комсомольцев.., главным образом украинцев…».

У той же час, архівні документи свідчать, що організована діяльність радянських комуністів у західних областях розпочалася ще раніше. Разом із передовими частинами Червоної армії у всі міста прибули групи комуністів по 15-30 осіб, скерованих ЦК КП(б)У. Саме вони, як зазначалось у звітній доповіді секретаря Станіславського обкому КП(б)У на першій обласній партконференції, – за повсякденної і всебічної допомоги армійських комітетів, демобілізованих із лав РСЧА і надісланих наркоматами – «вирішували воєнні й господарські, адміністративні й культурні, політико-виховні та інші завдання».

Водночас трудящі Західної України активно включались у боротьбу за втілення віковічних прагнень ще до приходу визволителів. Населення брало штурмом тюрми і випускало на волю політичних в’язнів, які активно піднімали маси на боротьбу проти польської адміністрації. В багатьох населених пунктах утворювалися ревкоми. Вони брали владу, надавали допомогу наступаючим військам Червоної армії, боролися з контрреволюцією, встановлювали революційний порядок, організовували зустрічі визволителів.

Ревкоми обиралися на зборах трудящих, кількісний склад їх був різний, у середньому 8-10 членів. Такі органи влади ще до приходу Червоної армії були створені у Луцькому, Любомльському, Володимир-Волинському, Ковельському та інших повітах Волині. У вересневі дні виникли ревкоми і в переважній частині Станіславського воєводства. У перші ж дні наступу Червоної армії почали активно діяти ревкоми у Золочеві, Бродах, Кам’янці-Бузькій, Бориславі, Дрогобичі та інших містах і селах Львівщини. Очолювали ці тимчасові органи місцевої влади в основному комуністи, які щойно вийшли з підпілля й повернулися з катівень і в’язниць. Зокрема, ревком у с. Заболоття на Волині очолив відомий письменник-революціонер О.Я. Гаврилюк. Повернувшись із концтабору «Береза Картузька» в рідне село, він організував революційний комітет, залучив до нього членів місцевого партійно-комсомольського підпілля, очолив загін Червоної Гвардії. Про ці події Олександр Гаврилюк писав: «Організували ми відразу того ж дня ревком, билися з недобитками-панами, поки Червона армія прийшла. Пізніше зустріли живих, справжніх більшовиків, за якими 20 років тужили».

Ревкоми міст і сіл Західної України проіснували на місцях до приходу радянських військ, а потім були реорганізовані в тимчасові управління і селянські комітети. 29 вересня 1939 року газета «Вільна Україна» опублікувала звернення командуючого Українським фронтом С.Тимошенка. «Нове життя треба організувати, – йшлося в ньому. – Політичною основою цього для громадян Західної України є створення в містах Тимчасових Управлінь, в повітах і селах Селянських Комітетів... Селянські Комітети дають Вам можливість організовуватись, піднятись політично, набути досвіду і навиків політичного керівництва, устрою Вашого життя. Селянські Комітети – є Ваша влада. Вона створюється самим народом на демократичних засадах». Командуючий фронтом закликав: «Організовуйте Селянські Комітети на місцях, як органи Народної влади. Обирайте до них своїх кращих представників, вірних і відданих до кінця своєму народу!».

Селянські Комітети, ліквідувавши поміщицьке та монастирське землеволодіння, приступили до організації нового життя на селі. Для прикладу, як організовувалась їхня робота, можемо послатися на публікацію на основі матеріалів, які зберігаються в Державному архіві Львівської області, про діяльність Селянського Комітету села Коцурова Бібрського району (на жаль, архіви мають досить мало документів 1939-1941 років).

Тут варто зазначити, що створення нових органів влади, особливо на селі, не залишилося поза увагою ОУН. Зішлемося на спогади, опубліковані на шпальтах однієї з найтиражніших республіканських газет, С.І.Мазура – людини, яка в далекі 30-ті роки стояла біля витоків Організації Українських Націоналістів.

Ось його відверте зізнання: «Не було жодного села, в якому б не діяла боївка ОУН. Це пояснювалося кількома причинами, найважливіші серед яких: 1) надто велика довіра до народу з боку нової влади, яка знаходилася у процесі свого становлення і здійснювалася здебільшого людьми недосвідченими; 2) ще до моменту утвердження Радянської влади на Західній Україні оунівські структури на місцях одержали вказівку розпочати «становлення» Радянської влади силами членів ОУН або людей, які співчувають цій організації. Робилося це з метою вирішення двох стратегічно важливих завдань: контролю за діями місцевих органів влади і можливої компрометації влади шляхом прийняття відверто неправильних рішень, таємного бойкотування основних завдань центру і т.п.».

Ця відверта сповідь про дії націоналістичного підпілля – беззаперечний контраргумент твердженням тих дослідників, котрі сьогодні акцентують увагу на нібито безпідставних силових методах встановлення Радянської влади на теренах Західної України. При цьому посилаються на директиву НКВС за підписом Л.Берії від 15 вересня 1939 року, яка чітко регламентувала дії оперативно-чекістських груп. Серед комплексу поставлених перед ними завдань було і таке (цитую мовою оригіналу): «принять активное участие в проведении временного управления рабочей гвардией и крестьянскими комитетами, обратив при этом серьезное внимание на предотвращение проникновения в их состав, во враждебных целях, к/р и провокаторских элементов».

На виконання постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року, яка передбачала (цитую мовою оригіналу): «Организовать Временные областные управления, действующие на территориях бывших воеводств Западной Украины.., в составе 4-х человек (два представителя от армейских органов, один от НКВД, один от Временного управления областного города)» для поєднання зусиль у галузі керівництва міськими й повітовими тимчасовими управліннями і селянськими комітетами З жовтня 1939 року Військова Рада Українського фронту затвердила обласні Тимчасові Управління з центрами у Львові, Станіславі, Тарнополі (з 1944 року – Тернопіль) та Луцьку у складі по чотири особи в кожному.

Управління очолили направлені ще раніше ЦК КП(б)У уповноважені з питань організаційно-партійної роботи М.Г. Мацько (заступник завідуючого організаційно-інструкторським відділом ЦК КП(б)У) – Львівське, В.А.Бегма (секретар Київського обкому КП(б)У по кадрах) – Луцьке, М.В. Груленко (другий секретар Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У – Станіславське і Л.С. Грищук (перший секретар Київського сільського райкому КП(б)У – Тернопільське.

Нові органи народної влади одержали всебічну допомогу. Ще 2 жовтня 1939 року для роботи у новостворюваних владних структурах ЦК КП(б)У направив 240 партійних працівників, ЦК ЛКСМУ – 142, політуправління РСЧА – 80 чоловік. До 5 жовтня для роботи в західному регіоні зі складу Українського фронту було демобілізовано тисячу комуністів та 500 комсомольців.

Спираючись на всебічну допомогу ЦК КП(б)У, Уряду Радянської України, командування Українського фронту, тимчасові органи народної влади у досить стислі строки підготували й забезпечили необхідні політичні та організаційні умови для законодавчого вирішення основного завдання: встановлення державної влади, соціально-політичного ладу на західноукраїнських землях та об’єднання в єдиній Українській державі.

Безумовно, організація виборів не була стихійним процесом. Рішення про скликання Народних Зборів на звільнених територіях в робочому порядку було прийнято Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 року.

У згадуваній уже постанові «Вопросы Западной Украины и Западной Белоруссии» виборів стосувалися дев’ять пунктів із тридцяти дев’яти.

Процитуємо основні положення цього рішення мовою оригіналу: «1. Созвать Украинское Народное Собрание из выборных по областям Западной Украины (территория быв. воеводств Станиславского, Львовского, Тарнопольского и Луцкого)…

Эти Народные Собрания должны: 1) утвердить передачу помещичьих земель крестьянским комитетам; 2) решить вопрос о характере создаваемой власти, т. е. должна ли быть эта власть советская или буржуазная; 3) решить вопрос о вхождении в состав СССР, т. е. о вхождении украинских областей в состав УССР...; 4) решить вопрос о национализации банков и крупной промышленности.

2. Украинское Народное Собрание созвать в г. Львове...

3. Днем выборов в Народные Собрания назначить воскресенье 22 октября с. г.

Днем созыва Народных Собраний назначить 26 октября с. г.

4. Выборы в Народные Собрания производить на основе всеобщего, прямого и равного избирательного права при тайном голосовании.

Правом выбора в Народные Собрания пользуются все граждане мужского и женского пола, достигшие 18 лет, независимо от расовой и национальной принадлежности, вероисповедания, образовательного ценза, социального происхождения, имущественного положения и прошлой деятельности.

5. Установить избирательную норму по выборам в Народные Собрания: 1 депутат от 5 тысяч избирателей…

7. Право выставления кандидатов в депутаты Народных Собраний обеспечивается за крестьянскими комитетами, Временными управлениями, собраниями рабочих по предприятиям, собраниями рабочей гвардии, собраниями интеллигенции.

Эти собрания выбирают также доверенных лиц, которые затем на окружных совещаниях доверенных лиц договариваются об общей кандидатуре по округу».

У цьому документі також було передбачено ряд організаційних заходів: ініціатива проведення зборів мала виходити від Тимчасового управління Львова; створення Комітету з організації виборів, який мав установити порядок організації волевиявлення виборців; відповідальність за проведення виборів, покладалась на Тимчасові управління області, міст, повітів; для допомоги в організації виборів Президія Верховної Ради УРСР мала делегувати трьох представників; підготовка декларацій з питань порядку денного Народних Зборів доручалася ЦК КП(б)У (т. Хрущову).

4 жовтня 1939 року на основі відповідних партійних настанов та рішень численних мітингів і зборів, виражаючи волю трудящих Західної України, Львівське Тимчасове Управління звернулося до Станіславського, Тернопільського та Луцького Тимчасових Управлінь з пропозицією скликати Українські Народні Збори і загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням обрати до них своїх представників. «Нехай зберуться ці обранці народу в українському древньому місті Львові, – говорилось у відозві, – на Народні Збори Західної України:

щоб вирішити питання, яка має бути у нас влада;

щоб вирішити питання про приєднання до великого Радянського Союзу, про з’єднання земель українських, про злиття з єдинокровним братом – народом Радянської України в єдину вільну і квітучу Українську Радянську Соціалістичну Республіку;

щоб затвердити передачу селянам поміщицьких земель селянськими комітетами;

щоб вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».

Львівське Тимчасове Управління також звернулося до Станіславського, Тернопільського та Луцького Тимчасових Управлінь з пропозицією «виділити своїх представників, щоб утворити комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів».

Наступного дня, 5 жовтня, «Вільна Україна» публікує Постанову Військової Ради Українського фронту «Про затвердження Комітету по організації Народних Зборів Західної України», до якого ввійшли 15 представників Тимчасових Управлінь, Селянських Комітетів, від робітників, селян та трудової інтелігенції, а також М.С. Гречуха від Президії Верховної Ради УРСР та 0.Є. Корнійчук від Верховної Ради УРСР.

6 жовтня 1939 року Військова Рада Українського фронту постановляє: «1. Встановити день виборів до Українських Народних Зборів – неділя 22 жовтня 1939 року. 2. Скликати Народні Збори Західної України в місті Львові 26 жовтня 1939 року». Того ж дня затверджується Положення про вибори до Українських Народних Зборів.

Сорок сім статей Положення надали населенню Західної України право самостійно вирішувати свою долю.

Стаття друга проголошувала: «Вибори депутатів до Українських Народних Зборів Західної України є загальними: всі громадяни Західної України, які досягли 18 років, незалежно від расової і національної приналежності, віросповідання, освітнього цензу, осідлості, соціального походження, майнового стану та минулої діяльності мають право брати участь у виборах депутатів і бути обраними до Українських Народних Зборів».

Шостою статтею затверджувалася норма виборів – один депутат від 5 тисяч населення та встановлювалося, що кожна виборча округа надсилає до Українських Народних Зборів одного депутата. Списки виборців, до яких включалися всі громадяни, котрі проживають постійно або тимчасово на теренах Львівського, Станіславського, Тернопільського і Луцького воєводств, складалися в містах тимчасовими управліннями, а в селах –селянськими комітетами (статті сьома, восьма). Вони мали вивішуватися для загального ознайомлення не пізніше як за 6 годин до дня виборів (стаття десята), а заяви про уточнення списків мали розглядатися протягом одного дня (стаття одинадцята). Не пізніше як за 10 днів до виборів обласні тимчасові управління утворювали виборчі округи (стаття чотирнадцята) і окружні виборчі комісії у складі голови, заступника голови, секретаря та двох-чотирьох членів (стаття п’ятнадцята), а виборчі дільниці у розрахунку: одна на 1500-2000 осіб населення і дільничні виборчі комісії в складі голови, заступника, секретаря та 4-6 членів не пізніше як за 8 днів затверджували повітові тимчасові управління (статті сімнадцята – вісімнадцята).

Право виставлення кандидатів у депутати забезпечувалося за селянськими комітетами, тимчасовими управліннями, зборами робітників на підприємствах, зборами робітничої гвардії, зборами інтелігенції. Ці ж збори обирали довірених осіб по виборчих дільницях, які на округових нарадах довірених осіб договорювалися про спільну кандидатуру по окрузі (стаття двадцята). Округова виборча комісія оголошувала не пізніше як за 5 днів до виборів прізвище, ім’я та по батькові кожного зареєстрованого кандидата і назву організації, що виставила кандидата. Всі зареєстровані округовою комісією кандидати в депутати підлягали обов’язковому внесенню до виборчих бюлетенів (стаття двадцять друга). Двадцять третя стаття Положення про вибори встановлювала: «Подача голосів виборцями проводиться в день виборів з 6-ї години ранку до 12-ї години ночі за місцевим часом». Протокол про наслідки голосування, підписаний всіма членами комісії, та виборчі бюлетені дільнична виборча комісія по закінченні підрахунку голосів мала негайно доставляти до округової виборчої комісії (стаття тридцять дев’ята), а голова округової виборчої комісії протокол і всі документи мав негайно переслати до Комітету з організації виборів до Українських Народних Зборів (стаття сорок четверта). Обраним вважався кандидат, який одержав абсолютну більшість голосів, тобто більше половини всіх голосів, поданих по окрузі й визнаних дійсними.

Після оголошення головою округової виборчої комісії наслідків виборів обраному депутату мала видаватися посвідка про його обрання (статті сорок п’ята і сорок шоста).

Остання, сорок сьома стаття Положення про вибори проголошувала: «Всякий, хто шляхом насильства,обману, погроз або підкупу буде чинити перешкоди виборцю у здійсненні його права обирати або бути обраним в депутати до Українських Народних Зборів, а також члени виборчих комісій, які вчинять підробку виборчих документів або проведуть завідомо неправильний підрахунок голосів, притягуються до суворої відповідальності».

Детальний аналіз Положення про вибори свідчить про його суттєві переваги порівняно з тими виборчими правами, які надавала буржуазно-поміщицька Польща. Зокрема, право голосу там мали громадяни віком від 24 років. Крім цього, відповідно до статті 33 польської конституції встановлювалася «категорія осіб, позбавлених права обирати і бути обраними через неблагонадійність та відсутність у них достатніх моральних або розумових якостей».

Виборча кампанія до Народних Зборів набрала масового характеру. По всій Західній Україні було створено 1495 виборчих округ і 5855 виборчих дільниць. До роботи у дільничних виборчих комісіях було залучено 39 620 осіб, у тому числі робітників – 6004, селян – 29 968, представників інтелігенції – З178. За національним складом тут було 32 200 українців, 3 310 поляків та 2706 євреїв. У роботі комісій округ взяло участь 9383 особи. Велику виховну і роз’яснювальну роботу серед населення проводили 51 725 агітаторів. Із них понад 40 тисяч були місцевими жителями. Лише армійськими політорганами було виділено 7200 агітаторів і голів комісій різного рівня.

Активно пройшло висування кандидатів у депутати Народних Зборів. Так, по Станіславському воєводству було висунуто і зареєстровано 313 кандидатів, із них 293 українці, 16 євреїв і 4 поляки. Серед висунутих кандидатів було 58 робітників, 199 селян (з них 153 батраки і бідняки), представників інтелігенції – 53 і 3 ремісники. Кандидатами стали 60 жінок і 85 чоловік віком до 26 років. З числа висунутих кандидатів у депутати 19 осіб було з вищою освітою, 65 – середньою, 229 – початковою. На Львівщині було висунуто 400 кандидатів, серед них 27 членів Комуністичної партії. По всіх воєводствах партійний стан зареєстрованих кандидатів у депутати був такий: 98 членів ВКП(б), 81 член КПЗУ, 51 представник інших партій, решта 1265 осіб – безпартійні.

У ході передвиборних зборів, зустрічей кандидатів у депутати вони одержували накази виборців. Ось один із десятків тисяч: «Голосуй, наш депутате від села Бугрин, за Радянську владу, за владу робітників і селян.., – наказували своєму кандидатові, колишній наймичці односельці села Бугрин на Ровенщині. – Голосуй за те, щоб край, штучно відділений панами, злився воєдино з усією нашою квітучою Радянською Україною. Голосуй у Львові за те, щоб ліси, ріки, палаци панів – усе стало народним».

У ході передвиборної агітації широко використовувалися можливості кінематографу, що було новиною, особливо для сільського населення. Зокрема, в розпорядженні політуправління Українського фронту знаходилися 250 копій кінофільму «Щорс», а загалом кінотека нарахувала 80 назв популярних радянських фільмів.

Проте головним засобом широкомасштабної кампанії, спрямованої на привернення населення на бік радянської влади, були багатолюдні збори й мітинги. Свідчення про це знаходимо, зокрема, у спогадах очевидця, священика-уніата, явного неприхильника нової влади, П.Олійника. «Кожного тижня, – згадував він у зошитах-щоденниках, – приїжджав з району уповноважений і прикріплений до села… Він скликав щоразу людей на мітинг… Населення так було зацікавлене знати все з перших уст, що кожного разу на мітингу народ душився у просторій виставковій залі, що аж ребра тріщали, а старі жінки втрачали свідомість».

На мітингах і зборах перед трудящими Львова і всього краю неодноразово виступали перший секретар ЦК КП(б)У М.С. Хрущов, Голова Раднаркому УРСР Л.Р. Корнієць, письменники О.Є. Корнійчук, М.П. Бажан, А.С. Малишко, В.І. Лебєдєв-Кумач, актриса О.А. Петрусенко, командуючий Українським фронтом командарм 1-го рангу С.К. Тимошенко, перший секретар ЦК ЛКСМУ Я.О. Хоменко, інші представники Радянської країни. «У період підготовки до Народних Зборів, – згадував колишній перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу, який 1939 року очолив Львівську обласну комсомольську організацію, О.Г. Алексєєнко, – …ми організовували щоденно десятки мітингів у різних кінцях міста, виступали багато разів на день. Агітаторами стали близько 8 тисяч представників місцевої молоді».

Мітинги, збори молоді, присвячені виборам до Народних Зборів Західної України відбувалися в усіх колишніх воєводствах. Кожен промовець на цих заходах говорив про участь молоді у наступних виборах і закликав віддати голоси за возз’єднання, за Радянську владу, за соціалізм. Для прикладу наведемо виступ молодого робітника Семенюка на зборах молоді Луцька 17 жовтня 1939 року. «Багато років, – говорив він, – трудяща молодь Західної України стогнала під шляхетським чоботом. Безрадісне було наше дитинство, безпросвітною наша юність. Кровні брати і сестри з великого Радянського Союзу простягли нам руку допомоги і визволили від панського гніту. Ми тепер дихаємо на повні груди! Я голосуватиму за Радянську владу, за приєднання Західної України до квітучої Радянської України».

Напередодні виборів було прийнято серію звернень. Збори молоді Львова, на яких були присутні понад дві тисячі учасників, ухвалили відозву до молодих виборців вільної Західної України. Профспілкові організації Львова закликали всіх членів профспілок Західної України взяти активну участь у виборах, віддати свої голоси стійким борцям за щастя народу, тим, хто завжди йшов з народом, жив його інтересами, боровся за його справу. Селянські комітети Львівського та Жидачівського повітів звернулися до всіх селян Західної України із закликом проголосувати за тих кандидатів, які на ділі довели свою відданість трудящим і які виступатимуть за проголошення в краї Радянської влади.

19 жовтня 1939 року публікує відозву до виборців Комітет з організації виборів до Українських Народних Зборів. «Ми маємо тепер можливість вільно з власної народної волі визначити основи нового державного і суспільного устрою життя народів Західної України з тим, щоб вирішити ці історичної важливості завдання в інтересах щасливого й вільного життя для нас, трудящих Західної України, і для наших дітей», – наголошувалося в ній. У день виборів до Українських Народних Зборів всі, як один, закликав Комітет, – «підемо до виборчих урн і віддамо свої голоси тим, хто стоїть за встановлення Радянської влади в Західній Україні, за входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, за схвалення конфіскації й передачі селянам землі поміщиків і великих державних чиновників, за націоналізацію банків і великої промисловості».

22 жовтня – день виборів до Народних Зборів – стало справжнім святом для абсолютної більшості трудящих західноукраїнських земель. «Мені пощастило бути свідком і учасником тієї знаменної події, бачити, як в обстановці величезного політичного піднесення 22 жовтня 1939 року, вперше в історії, трудящі, висловлюючи свою волю, обрали 1484 депутатів», – згадував через 50 років ті часи депутат Українських Народних Зборів, академік НАН України П.Т. Тронько.

За повідомленням Комітету з організації виборів до Народних Зборів, з висунутих 1495 кандидатів у депутати обрано 1484. Тільки 11 кандидатів (8 по Волині і 3 по Львівщині) одержали менше половини всіх поданих по окрузі голосів і відповідно до статті 45 Положення «Про вибори до Українських Народних Зборів» не були обрані. У цих округах призначалися нові вибори.

За даними виборчих округ, у голосуванні 22 жовтня взяло участь 4 433 997 осіб із загальної кількості 4 776 275 виборців, тобто 92,83 відсотка. За кандидатів до Народних Зборів віддали свої голоси 4 032 154 особи, що становило 90,93 відсотка до числа тих, що голосували.

Щодо кожного воєводства та їхніх головних міст, то картина мала такий вигляд:

воєводства    відсоток виборців,    відсоток голосів

і міста які взяли участь відданих за кандидатів

у голосуванні

Львівське воєводство 91,59   88,30

Львів – місто 95,68   93,48

Тарнопільське воєводство 88,03   92,53

Тарнопіль – місто 93,32   96,36

Станіславське воєводство 96,13   93,20

Станіслав – місто 92,72   94,21

Луцьке воєводство 95,44   90,62

Луцьк – місто 91,49   92,53

Як бачимо, найбільшої активності було досягнуто у Станіславському воєводстві – 96,13 відсотка виборців брало участь у виборах. Найменше виборців брало участь у голосуванні в Тарнопільському воєводстві – 88,03 відсотка. Найбільший відсоток голосів, відданих за кандидатів – 96,36 – був у місті Тарнополі, найменший – у Львівському воєводстві (88,3 відсотка).

Активність мас під час виборів 22 жовтня не мала аналогів у минулому. Зокрема, при виборах у попередні сейми Польщі активність виборців становила: 1922 року – 67,9 відсотка виборців; 1928-го – 78,5; 1930-го – 74,8; 1935-го – 45,9; 1938 року – 67,7 відсотка.

Як ми вже зазначали, Положення про вибори не встановлювало ніяких обмежень виборчих прав, крім вікових. Тому у виборах взяли участь й особи з княжими титулами, фабриканти, великі землевласники, колишні державні чиновники, куркулі, ксьондзи, ченці та інші. Зрозуміло, що вони не підтримували тих ідей, під якими проводилися вибори. Крім цього, 75 925 бюлетенів були визнані недійсними, у 325 913 бюлетенях виявилися закресленими прізвища кандидатів. Враховуючи короткий термін виборчої кампанії, появу недійсних бюлетенів деякі дослідники пояснюють і недостатньою обізнаністю населення з правилами голосування.

Слід також зазначити (і про це йшлося у повідомленні щодо результатів виборів), що червоноармійці, командири і політпрацівники частин Українського фронту, розташованих на території Західної України, участі в голосуванні не брали.

Вирішення власної долі трудящі Західної України довірили кращим представникам свого народу. Серед депутатів Народних Зборів було 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Жінки, які за часів Польщі не обирались до вищих державних органів, були представлені 251 депутатом. 119 депутатських місць, що становило 8 відсотків, посіла молодь віком від 18 до 25 років. Основна маса депутатів мала вік від 25 до 35 років (500 осіб, 37,79 відсотка) та від 35 до 45 років (570 осіб, або 38,46 відсотка). Старших за 60 років було лише 11 депутатів. Населення краю в Українських Народних Зборах було представлене різними національностями, які жили на цій території. Так, серед депутатів українців було 1389 (або 92,2 відсотка), поляків – 44 (2,97 відсотка), росіян – 8 (0,54 відсотка), євреїв – 61 (4,29 відсотка).

Серед депутатів налічувалося 24 неписьменних, що становило 1,62 відсотка, з початковою освітою – 1089, або 72,6 відсотка, з середньою – 305, або 20,6 відсотка, з вищою – 77 осіб, або 5,2 відсотка.

Доречним буде порівняти дані щодо виборів до Українських Народних Зборів з польською виборчою практикою 30-х років.

За умов польського поневолення на виборах 1939 року із 1079 членів окружних виборчих комісій Львівського воєводства українців було лише 15, поляків –1030 і 34 євреї. Аналогічна картина спостерігалась і в інших воєводствах. Українське населення було практично повністю відсторонене від організації виборів до місцевих адміністративних органів у березні 1939 року. Українці майже не обиралися в ради міст. Наприклад, у Раві-Руській, де мешкало 22,9 відсотка українців і 26,2 відсотка поляків, були обрані один українець і тринадцять поляків; у Золочеві – від 30,5 відсотка українців і 31,8 відсотка поляків обрали одного українця і шістнадцять поляків.

З плином часу різко полярно (до того ж – в одних і тих же авторів) змінювались оцінки цієї знаменної події. Сьогодні не рідкість твердження на кшталт: «вибори» до Народних Зборів, їх перебіг та рішення це спектакль, який відбувся під повним контролем комуністів; ці важливі політичні події були формальними, бо, мовляв, все було вирішено результатом військової агресії проти Польщі Німеччини й СРСР та договором між ними про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 року і т.д. і т. п.

Щодо «спектаклю», то посилаються на вже неодноразово згадувану постанову Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року «Вопросы Западной Украины и Западной Белоруссии». А тезу про «формальність» підкріплюють статтею ІІІ радянсько-німецького договору про дружбу і кордони (цитуємо мовою оригіналу): «необходимое государственное переустройство на территории западнее указанной в статье линии (мається на увазі «лінія Керзона» – вставка наша – А.М.) производит Германское правительство, на территории восточнее этой линии – Правительство СССР».

Для відповіді на ці закиди поставимо риторичні запитання. Чи можуть автори цих «теорій» навести приклади організації і проведення суспільно важливих кампаній без організуючих засад, без ініціативи групи людей чи політичних партій!? Невже навіть нині, в тому числі у країнах, котрі возвеличують себе не інакше, як демократичними і вільними, вибори відбуваються поза партійним впливом!?

Щодо договору від 28 вересня. А для чого звільняється (або, за термінологією критиків, «завойовується») територія!? Щоб залишити її на поталу, напризволяще, на ласку долі!? Чи організувати там життя за зразком державного устрою країни-визволителя!?

Мовимо про ще два «викривальних» посили: вибори, мовляв, проходили під ретельним наглядом спецслужб, в умовах «більшовицького терору» та були «безальтернативними» отож – «невільними».

Відносно «терору». Безумовно, спецслужби СРСР (як і кожної держави) стояли на сторожі існуючого ладу та державної безпеки. При цьому на той час вони керувалися вже згаданою директивою НКВС СРСР від 15 вересня 1939 року, 14 пункт якої містив таке завдання (цитуємо мовою оригіналу): «принять активное участие в подготовке и проведении временных Управлений народных собраний – украинского, белорусского и польского. Для обеспечения усиленного проведения народных собраний наладить необходимую агентурно-оперативную работу по выявлению и репрессированию к/р организаций, групп и лиц, противодействующих и срывающих организацию новой власти».

Про те, що існували не вигадані, а реальні вороги Радянської влади вже говорилося вище.

Щодо масштабів «більшовицького терору». Зішлемося на шифртелеграму за номером 44 від 3 жовтня 1939 року в НКВС СРСР (на той час цей центральний орган виконавчої влади поєднував у собі відомства внутрішніх справ і державної безпеки) заступника наркома внутрішніх справ СРСР В.Меркулова, спеціально відрядженого в Україну, і наркома внутрішніх справ УРСР І.Сєрова. У ній містилися такі дані: на 1 жовтня 1939 року оперативно-чекістські групи в Західній Україні заарештували 3914 осіб (не рахуючи військовополонених). Досить показовим є контингент цих арештантів: колишні жандарми, поліцейські, агенти поліції і розвідки – 2539 осіб, поміщики і представники великої буржуазії – 293 особи, офіцери польської армії й осадники – 381 особа, керівники УНДО, ОУН та інших партій – 144 особи, петлюрівці, учасники бандугруповань – 74 особи, інші – 483 особи. А до кінця листопада, за статистикою НКВС УРСР, загальна кількість заарештованих у Західній Україні зросла до 5972 осіб.

Давайте замислимося над двома цифрами: близько шести тисяч репресованих і майже п‘ять мільйонів виборців. Хіба співзвучні вони із визначенням «терор»!?

Про «безальтернативність». Так, у бюлетенях було лише одне прізвище. Але ж на той час подібна виборча практика була характерною не лише для звільнених земель. Про суттєві переваги Положення про вибори до Народних Зборів порівняно з виборчими правами тієї ж польської держави ми вже вели мову. Цікавий факт на предмет «безальтернативності» знаходимо у спогадах актора театру імені Марії Заньковецької народного артиста України Олександра Гринька, який у 21-річному віці став наймолодшим депутатом Народних Зборів, представляючи у Львові рідне волинське село Грибове (тепер – село Грибова Тернопільської області): «Я можу сказати лише про свій виборчий округ. Моїм суперником був лікар чи фельдшер Божко із сусідніх Ланівців, він був москвофілом, лояльним до польської влади. Хотів вислужитися і перед новою владою… За Божка агітував і політрук… Ми обидва виступали перед виборцями. День виборів призначили на 22 жовтня. Але напередодні стало відомо, що у виборчих бюлетенях, які друкувались у Крем’янці, мого прізвища не було. Та наполегливість і принциповість виявила моя довірена особа – Павло Шевчук: він невтомно роз’яснював виборцям, що вони мають право закреслювати прізвище Божко і вписувати Гринько. У кінцевому підсумку за Божка проголосували лише кілька селян. За мене було подано 2500 голосів, проти – 40…».

Ось так у незабутні осінні дні 80 літ тому відбулися вибори до Народних Зборів, котрі мали визначити юридичний статус західноукраїнських земель, узаконити, затвердити форми державної влади, розв’язати інші життєво важливі проблеми: возз’єднатися в єдиній українській сім’ї, стати на шлях соціалістичного творення.

«Ці перші вибори були справді демократичними, відбувалися вони при великій активності всього населення краю, – стверджував 1989 року депутат Народних Зборів Західної України, комуніст з 1926 року, колишній секретар окружних комітетів КПЗУ Іван Сивохіп. – Уперше народ міг вільно висловити свою думку й обрати справжніх своїх представників, яким доручив вирішувати своє майбутнє».

Розповідь про хід та історичні рішення Народних Зборів Західної України в наступному матеріалі.

Адам МАРТИНЮК,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях